Як ви ставитеся до літніх людей?
Вас дратують люди похилого віку на вулиці чи бабусі біля під’їздів? Останнім часом мене більше насторожує їхня відсутність, що вказує на роз’єднаність людей, які проживають на певній території. Раніше в народі жартували: «Бог не може стежити за всіма, тому створив бабусь».
Кажуть, про здоров’я суспільства можна судити за тим, як воно ставиться до дітей і старих. Присутність людей похилого віку в різних сферах нашого життя — це своєрідний індикатор здоров’я суспільства.
Якщо щодо дітей дедалі частіше спостерігається прагнення батьків дати їм якнайбільше не лише в матеріальному, а й в освітньому плані, то зі старими нічого подібного в нашому суспільстві не відбувається. Швидше навпаки. У наші дні кількість людей похилого віку в усьому світі постійно зростає. Сучасна наука відкриває нові можливості для збільшення тривалості та якості життя. Але при цьому з’являються проблеми з правильним сприйняттям цього феномена самим суспільством.
У різних сім’ях до людей похилого віку ставляться по-різному. В одних їх шанують і поважають, дбаючи про них удома, в інших вони є постійним предметом насмішок, їх вважають тягарем.
Якщо раніше старих шанували до кінця днів як главу роду та джерело мудрості й життєвого досвіду, то зараз сформувався стереотип старої людини як хворобливої істоти, яка потребує постійної опіки, часто не здатна приймати рішення та втратила можливість бути соціально корисною як для суспільства, так і для сім’ї. Чому це відбувається з усіма нами? Адже зараз люди живуть у набагато кращих умовах, ніж у ті часи, коли велика сім’я з кількох поколінь жила під одним дахом або тулилася в комуналці. Де за один стіл із бабусею й дідусем сідали онуки. А часто й правнуки. У такому спілкуванні формувалося ставлення молодших до старших.
Пам’ятаю, першим питанням мого дідуся, коли він повертався з роботи, завжди було: «Бабусю годували?». Бабусею він називав свою тещу, мою прабабусю, яка прожила 80 років, останні 16 із них — повністю сліпою. Але вона ніколи не вважалася в сім’ї тягарем, а навпаки — викликала до себе безмежну повагу як жінка, яка достойно витримала всі нелегкі випробування, що випали на долю її покоління. Втративши чоловіка ще в Першу світову, одна виховувала дітей у лихоліття громадянської війни, пережила голодомор, німецьку окупацію, Велику Вітчизняну, уже допомагаючи виховувати 4 онучок. Голодний 1947-й сім’я пережила завдяки її безцінному життєвому досвіду. А ще прабабуся пряла, ткала, шила й вишивала одяг для всієї родини та долучала до цього дівчат.
Зараз же всі прагнуть незалежності, жити подалі від родичів, дітей часто виховують няні, які проводять безцільно час із дітьми за певну плату, нічого не даючи взамін. Тоді як дідусі й бабусі дуже сумують за онуками й шкодують, що їх немає поруч.
Ми самі формуємо й поглиблюємо розрив між поколіннями. Це рано чи пізно призведе до глибоких змін у ставленні суспільства до людей похилого віку. І від кожного з нас залежить, наскільки завтра буде здоровим наше суспільство. Потрібно лише вдивитися в обличчя тих, хто поруч із вами, або тих, кого зустрічаєте на вулиці, вдивитися як у дзеркало. Щоб зрозуміти, що нас чекає в майбутньому. Адже всі ми колись постаріємо, і якою буде наша старість, безпосередньо залежить від того, як зараз ми з вами ставимося до людей похилого віку. Зовсім неважко поступитися місцем старій людині в транспорті або дозволити незнайомій бабусі спертися на вашу руку, виходячи з нього. Поцікавитися у літніх сусідів, яких давно не бачили, чи не потрібна їм допомога. Завітати з онуками несподівано до бабусі й дідуся та затіяти їм генеральне прибирання, а потім влаштувати свято з нічого з чаюванням і спільними спогадами. І не з обов’язку, не з почуття боргу, а щоб ваші діти відчули й запам’ятали, що старі люди — це ниточка нашого життя з минулого в майбутнє, і на нас усіх лежить відповідальність за те, щоб ця нитка не переривалася.